Статорем-Н таблетки 32,5 мг блістер № 28

По 10 таблеток у блістері. По 3 або 6 блістерів у картонній упаковці. По 14 пігулок у блістері. По 2 або 6 блістерів у картонній упаковці.

Таблетки. Основні фізико-хімічні властивості: білі або майже білі круглі плоскі таблетки з гравіюванням "К" з одного боку та гладкі з іншого боку.

Лізиноприл

Лізіноприл – це інгібітор пептидил-дипептидази. Він інгібує ангіотензинперетворюючий фермент (АПФ), який є каталізатором перетворення ангіотензину I на ангіотензин II – судинозвужувальний пептид. Ангіотензин II також стимулює секрецію альдостерону корою надниркових залоз. Пригнічення АПФ призводить до зниження концентрацій ангіотензину II, що зменшує судинозвужувальну активність та секрецію альдостерону. Зменшення його секреції може призвести до підвищення концентрації калію у сироватці крові.

Лізиноприл знижує АТ, насамперед, завдяки пригніченню ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС). При цьому лізиноприл є антигіпертензивним засобом навіть у пацієнтів із низькореніновою гіпертензією. АПФ ідентичний кініназі II, ферменту, що сприяє розпаду брадикініну. Залишається невизначеним, чи відіграє певну роль у лікувальному ефекті лізиноприлу підвищений рівень брадикініну, який є потужним судиннорозширювальним пептидом.

Гідрохлортіазид

Гідрохлортіазид – це діуретичний та антигіпертензивний препарат. Він впливає на механізм реабсорбції електролітів дистальними канальцями нирок і підвищує виведення натрію і хлориду приблизно в еквівалентних кількостях. Натрійурез може супроводжуватися деякою втратою калію та бікарбонату. Механізм гіпотензивного ефекту тіазидів невідомий. Тіазиди зазвичай не впливають на нормальний артеріальний тиск.

Немає ніякої клінічно значущої фармакокінетичної взаємодії між лізиноприлом та гідрохлортіазидом. Комбінована таблетка є біоеквівалентною до супутнього прийому окремих компонентів.

Лізиноприл

Абсорбція

Після перорального застосування лізиноприлу максимальна концентрація у сироватці крові досягається протягом приблизно 7 годин, хоча у пацієнтів із гострим інфарктом міокарда спостерігається тенденція до невеликої затримки у часі, який необхідний для досягнення максимальної концентрації. Середній рівень абсорбції лізиноприлу становить приблизно 25 %, з індивідуальною варіабельністю (6–60 %) при всіх випробуваних дозах (5–80 мг). Абсолютна біодоступність зменшується приблизно на 16 % у пацієнтів із серцевою недостатністю.

Прийом їжі не впливає на абсорбцію лізиноприлу.

Розподіл

Лізиноприл не зв’язується з іншими білками сироватки крові, крім циркулюючого АПФ.

За даними доклінічних досліджень встановлено, що лізиноприл погано проникає крізь гематоенцефалічний бар’єр.

Елімінація

Лізиноприл не біотрансформується та виводиться повністю у незміненому вигляді із сечею. Після багаторазового прийому лізиноприл має період напіввиведення 12,6 години. Кліренс лізиноприлу у здорових осіб становить приблизно 50 мл/хв. Зниження концентрації у сироватці крові демонструє пролонговану кінцеву фазу, що не сприяє накопиченню препарату. Ця кінцева фаза, можливо, становить насичене зв’язування з АПФ та не є пропорційно залежною від дози.

Порушення функції печінки

Порушення функції печінки у пацієнтів із цирозом призводить до зниження (близько 30 %) абсорбції лізиноприлу та збільшення (приблизно на 50 %) його експозиції у порівнянні зі здоровими суб’єктами (через зменшення кліренсу).

Порушення функції нирок

Порушення функції нирок зменшує виведення лізиноприлу, який екскретується нирками, але таке зменшення стає клінічно значущим у випадку, коли швидкість клубочкової фільтрації нижче 30 мл/хв.

При кліренсі креатиніну 30–80 мл/хв середня площа під кривою «концентрація-час» (AUC) підвищується тільки на 13 %, тоді як при кліренсі креатиніну 5–30 мл/хв AUC зростає у 4–5 разів.

Лізиноприл видаляється при гемодіалізі. Протягом 4 годин гемодіалізу концентрації лізиноприлу у плазмі крові зменшувалися у середньому на 60 %, а діалізний кліренс знаходився у межах між 40 і 55 мл/хв.

Серцева недостатність

Пацієнти з серцевою недостатністю схильні до більшого впливу лізиноприлу порівняно зі здоровими добровольцями (площа під кривою «концентрація-час» (AUC) збільшується у середньому на 125 %), але на підставі даних про виведення лізиноприлу з сечею з’ясувалося, що у пацієнтів із серцевою недостатністю абсорбція препарату приблизно на 16 % знижена порівняно зі здоровими добровольцями.

Пацієнти літнього віку

Пацієнти літнього віку мають вищі (приблизно на 60 %) концентрації лізиноприлу у крові та значення AUC, ніж молоді пацієнти.

Гідрохлортіазид

Абсорбція

Коли рівні гідрохлортіазиду у плазмі крові підтримувався щонайменше протягом 24 годин, період його напіввиведення з плазми знаходився у діапазоні від 5,6 до 14,8 години.

Розподіл

Гідрохлортіазид проникає крізь плацентарний бар’єр та не проникає крізь гематоенцефалічний бар’єр.

Елімінація

Щонайменше 61 % дози гідрохлортіазиду виводиться у незмінному вигляді протягом 24 годин. Після перорального застосування виведення гідрохлортіазиду із сечею розпочинається у межах 2 годин, досягає свого піку приблизно через 4 години та триває 6–12 годин.

Інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту та діуретики. Код АТХ С09В А03.

Антигіпертензивні засоби

У поєднанні з іншими антигіпертензивними препаратами лікарський засіб може призвести до зниження артеріального тиску. Одночасне застосування нітрогліцерину та інших нітратів або інших судинорозширювальних засобів може ще більше зменшити артеріальний тиск.

Поєднання лізиноприлу з аліскіренвмісними препаратами необхідно уникати (див. розділи «Протипоказання» та «Особливості застосування»).

Подвійна блокада РААС шляхом комбінованого застосування інгібіторів АПФ, блокаторів рецепторів ангіотензину II та аліскірену пов’язана з більш високою частотою побічних реакцій, таких як артеріальна гіпотензія, гіперкаліємія і зниження ниркової функції (у тому числі гострої ниркової недостатності) у порівнянні із застосуванням одного РААС-діючого препарату (див. розділи «Протипоказання», «Особливості застосування» та «Фармакодинаміка»).

Препарати, які можуть підвищити ризик розвитку ангіоневротичного набряку

Одночасне застосування інгібіторів АПФ із сакубітрилом/валсартаном протипоказане через підвищений ризик розвитку ангіоневротичного набряку (див. розділи «Протипоказання» та «Особливості застосування»).

Одночасне застосування інгібіторів АПФ із рацекадотрилом, інгібіторами мішені рапаміцину у ссавців (mTOR) (наприклад сиролімусом, еверолімусом, темсиролімусом) або вілдагліптином може призвести до підвищення ризику розвитку ангіоневротичного набряку (див. розділ «Особливості застосування»).

Літій

Повідомляли про оборотне підвищення концентрацій літію в сироватці крові та, відповідно, його токсичності при одночасному застосуванні з інгібіторами АПФ. Діуретичні препарати та інгібітори АПФ знижують нирковий кліренс літію і спричиняють високий ризик токсичності літію. Комбінація лізиноприлу та гідрохлортіазиду з літієм не рекомендується, якщо їх сумісне застосування необхідне, слід проводити ретельний моніторинг рівня літію у сироватці крові (див. розділ «Особливості застосування»).

Харчові добавки, що містять калій, калійзберігаючі діуретики, замінники солі, що містять калій, та інші лікарські засоби, що можуть впливати на рівень калію у сироватці крові

Вплив тіазидних діуретиків на втрату калію зазвичай послаблюється калійзберігаючим ефектом лізиноприлу. Хоча зазвичай рівень калію у сироватці крові залишається у межах норми, у деяких пацієнтів, які застосовують цей лікарський засіб, може виникнути гіперкаліємія. Калійзберігаючі діуретики (наприклад спіронолактон, тріамтерен або амілорид), харчові добавки, які містять калій, або замінники солі, які містять калій, можуть призвести до значного підвищення рівня калію у сироватці крові. Необхідно також проявляти обережність при одночасному застосуванні препарату Статорем^®-Н з іншими лікарськими засобами, які підвищують рівень калію у сироватці крові, такими як триметоприм і ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол), оскільки відомо, що триметоприм діє як калійзберігаючий діуретик, так само, як амілорид. Тому не рекомендується поєднання препарату Статорем^®-Н з вищезазначеними лікарськими засобами. Якщо одночасне застосування є необхідним, їх слід використовувати з обережністю на тлі частого контролю вмісту калію в сироватці крові (див. розділ «Особливості застосування»).

Лікарські засоби, здатні спричиняти шлуночкові аритмії (torsades de pointes)

Через підвищення ризику розвитку гіпокаліємії при одночасному прийомі гідрохлортіазиду та лікарських засобів, що спричиняють шлуночкові аритмії (наприклад, антиаритмічні препарати, деякі антидепресанти та інші лікарські засоби, що можуть спричиняти шлуночкові аритмії), їх слід застосовувати з обережністю.

Трициклічні антидепресанти/антипсихотики/анестетики

Одночасне застосування деяких анестетиків, трициклічних антидепресантів та антипсихотичних лікарських засобів з інгібіторами АПФ може у подальшому призвести до зниження артеріального тиску (див. розділ «Особливості застосування»).

Нестероїдні протизапальні препарати (НПЗП), включаючи ацетилсаліцилову кислоту

Тривале застосування НПЗП (селективні інгібітори циклооксигенази-2, ацетилсаліцилова кислота (> 3 г/добу) та неселективні НПЗП) може зменшити антигіпертензивний та діуретичний ефекти інгібіторів АПФ і тіазидних діуретиків. Крім цього, НПЗП та інгібітори АПФ можуть здійснювати адитивний вплив на збільшення рівня калію у сироватці крові та можуть призводити до погіршення функції нирок. Такі ефекти, як правило, є зворотними. Рідко може виникнути гостра ниркова недостатність, особливо у пацієнтів з порушеною функцією нирок (пацієнти літнього віку або при зневодненні).

Препарати золота

Нітритоїдні реакції (симптоми вазодилатації, включаючи припливи, нудоту, запаморочення, артеріальну гіпотензію, що може бути дуже тяжкою) після ін’єкції препаратів золота (наприклад, натрію ауротиомалату) відзначалися частіше у пацієнтів, які отримували лікування інгібіторами АПФ.

Симпатоміметики

Симпатоміметики можуть зменшити антигіпертензивний ефект інгібіторів АПФ. Тіазиди можуть знижувати артеріальну чутливість до норадреналіну, але недостатньо для того, щоб виключити ефект лікарського засобу, що підвищує артеріальний тиск.

Антидіабетичні препарати

Лікування тіазидними діуретиками може погіршити толерантність до глюкози. Можливість розвитку цього феномена більш імовірна протягом перших 2 тижнів комбінованої терапії та у пацієнтів із порушеною функцією нирок. Може виникнути необхідність у коригуванні дози інсуліну або пероральних гіпоглікемічних засобів пацієнтам із цукровим діабетом. Тіазидні діуретики можуть посилювати гіперглікемічний ефект діазоксиду.

Амфотерицин В (парентерально), карбеноксолон, кортикостероїди, кортикотропін (АКТГ) або послаблювальні засоби

Гіпокаліємічний ефект гідрохлортіазиду можуть посилювати лікарські засоби, що впливають на рівень калію та гіпокаліємію (наприклад, інші калійуретичні діуретики, послаблюючі засоби, амфотерицин, карбеноксолон, похідні саліцилової кислоти).

Гіпокаліємія може розвинутися під час використання стероїдів або адренокортикотропного гормону (АКТГ).

Солі кальцію

Тіазидні діуретики можуть підвищувати рівень кальцію у сироватці крові через зниження його екскреції. Якщо потрібно призначати добавки кальцію або вітамін D, слід контролювати рівень кальцію у сироватці крові та відповідним чином коригувати дозу.

Серцеві глікозиди

Гіпокаліємія може збільшувати чутливість або реакцію серця на токсичні ефекти, зумовлені препаратами наперстянки (у тому числі підвищення збудливості шлуночків).

Холестирамін та холестипол

Абсорбція гідрохлортіазиду знижується під впливом холестиполу або холестираміну. Тому сульфонамідні діуретики необхідно приймати за 1 годину до або через 4–6 годин після прийому даних лікарських засобів.

Недеполяризуючі міорелаксанти

Тіазиди можуть підвищити чутливість до недополяризуючих міорелаксантів (наприклад, до тубокурарину).

Триметоприм

Одночасне застосування інгібіторів АПФ та тіазидів разом з триметопримом підвищує ризик виникнення гіперкаліємії.

Соталол

Спричинена тіазидами гіпокаліємія може підвищувати ризик аритмії, спричиненої соталолом.

Алопуринол

При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ з алопуринолом підвищується ризик ураження нирок, що може призвести до зростання ризику лейкопенії.

Циклоспорин Одночасне застосування інгібіторів АПФ і циклоспорину підвищує ризик ураження нирок і гіперкаліємії. Рекомендується контроль вмісту калію в сироватці крові. Супутнє лікування циклоспорином може підвищити ризик гіперурикемії та ускладнень подагричного типу.

Гепарин

При одночасному застосуванні інгібіторів АПФ з гепарином може виникнути гіперкаліємія. Рекомендується контроль вмісту калію в сироватці крові.

Ловастатин

Одночасне застосування інгібіторів АПФ та ловастатину підвищує ризик розвитку гіперкаліємії.

Цитостатики, імуносупресори, прокаїнамід

Тіазиди можуть зменшувати екскрецію цитотоксичних препаратів нирками (наприклад, циклофосфаміду, метотрексату) і потенціювати їх мієлосупресивні ефекти (див. розділ «Особливості застосування»).

Амантадин

Тіазиди, у тому числі гідрохлортіазид, можуть збільшувати ризик побічних ефектів, спричинених амантадином.

Ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол)

Пацієнти, які одночасно приймають ко-тримоксазол (триметоприм/сульфаметоксазол), можуть мати підвищений ризик гіперкаліємії (див. розділ «Особливості застосування»).

Алкоголь, барбітурати або анестетики

Постуральна гіпотензія може посилюватися при одночасному прийомі алкоголю, барбітуратів або анестетиків.

діючі речовини: лізиноприл (lisinopril), гідрохлортіазид (hydrochlorothiazide); 1 таблетка містить лізиноприл дигідрату у перерахуванні на лізиноприл 20 мг та гідрохлортіазиду 12,5 мг.

інші складові: маніт (Е 421), кальцію гідрофосфат, крохмаль кукурудзяний, крохмаль прежелатинізований, кремнію діоксид колоїдний безводний, магнію стеарат.

Як інші антигіпертензивні засоби, лізиноприл/гідрохлортіазид може мати слабкий або помірний вплив на здатність керувати автотранспортом або працювати з іншими механізмами. Ризик збільшується на початку лікування або зміні дози, а також, якщо прийом комбінованого препарату поєднується з вживанням алкоголю, однак цей вплив залежить від індивідуальної чутливості пацієнта.

Слід враховувати можливість розвитку запаморочення та втоми при керуванні автотранспортом або роботі з іншими механізмами.

Вагітність

Інгібітори АПФ

Застосування інгібіторів АПФ не рекомендується в І триместрі вагітності (див. розділ «Особливості застосування»). Застосування інгібіторів АПФ протипоказане у ІІ та ІІІ триместрах вагітності (див. розділи «Протипоказання» та «Особливості застосування»).

Інші дані про ризик тератогенного ефекту при впливі інгібіторів АПФ протягом I триместру вагітності не були остаточними; однак не можна виключити невелике збільшення цього ризику. Поки продовження терапії інгібіторами АПФ вважається за необхідне, пацієнток, які планують вагітність, слід перевести на альтернативну антигіпертензивну терапію, що включає препарати, що мають встановлений профіль безпеки для застосування у період вагітності. Якщо вагітність настала, лікування інгібіторами АПФ має бути негайно припинено і, у разі потреби, слід розпочати альтернативну терапію.

Застосування інгібіторів АПФ протягом ІІ та ІІІ триместрів вагітності, як відомо, викликає фетотоксичні ефекти у людини (зниження функції нирок, олігогідромніон, уповільнення осифікації кісток черепа) та неонатальну токсичність (ниркова недостатність, гіпотензія, гіперкаліємія). Якщо у III триместрі вагітності застосовувалися інгібітори АПФ, рекомендується ультразвуковий моніторинг функції нирок та кісток черепа. Новонароджені, матері яких приймали інгібітори АПФ, повинні під ретельним наглядом у зв'язку з можливим розвитком артеріальної гіпотензії (див. розділи «Протипоказання» та «Особливості застосування»).

Гідрохлортизид

Досвід застосування гідрохлортіазиду в період вагітності, особливо в І триместрі, обмежений. Даних, отриманих для дослідження на тварин, недостатньо. Гідрохлортіазид проникає крізь плаценту. Фармакологічний механізм дії гідрохлортіазиду дозволяє стверджувати, що застосування цього препарату в період II та III триместрів вагітності може порушувати фетоплацентарну перфузію та викликати виникнення фетальних та неонатальних реакцій, таких як жовтяниця, порушення електролітного балансу та тромбоцитопенія.

Гідрохлортіазид не можна застосовувати для лікування набряків, артеріальної гіпертензії або прееклампсії у вагітних, оскільки замість сприятливого впливу на перебіг захворювання він підвищує ризик зменшення обсягу плазми та погіршує матково-плацентарне кровопостачання. Гідрохлортіазид не слід застосовувати для лікування есенціальної гіпертензії у вагітних, крім випадків, коли неможливе застосування альтернативних препаратів.

Період годування груддю

Інгібітори АПФ

Оскільки даних про застосування лізиноприлу/гідрохлортіазиду в період годування груддю немає, лізиноприл/гідрохлортіазид застосовувати не рекомендується, перевагу слід надати альтернативним засобам з відомим профілем безпеки, особливо при годівлі новонародженої або недоношеної дитини.

Гідрохлортіазид

Гідрохлортіазид у невеликій кількості екскретується у грудне молоко. Великі дози тіазидів можуть посилити діурез, що може спричинити зменшення продукування грудного молока. Застосування лізиноприлу/гідрохлортіазиду під час годування груддю протипоказане. Якщо протягом періоду годування груддю неможливе альтернативне лікування, дози лізиноприлу/гідрохлортіазиду необхідно призначати якомога нижче.

Безпека та ефективність комбінації лізиноприлу/гідрохлортіазид у дітей не встановлені.

Статорем-Н показаний для лікування артеріальної гіпертензії легкого або середнього ступеня тяжкості у пацієнтів, стан яких був стабілізований внаслідок застосування окремих компонентів у таких самих пропорціях.

• Підвищена чутливість до діючих або допоміжних речовин.
• Підвищена чутливість до іншого інгібітора АПФ.
• Підвищена чутливість до будь-яких сульфаніламідних препаратів.
• Одночасне застосування з сакубітрилом/валсартаном.
• Лікування препаратом Статорем-Н можна розпочинати лише через 36 годин після прийому останньої дози сакубітрилу/валсартану.
• Наявність анамнезу ангіоневротичного набряку, пов'язаного з попереднім лікуванням інгібіторами АПФ.
• Спадковий або ідіопатичний ангіоневротичний набряк.
• Вагітність та планування вагітності.
• Тяжка ниркова недостатність (кліренс креатиніну < 30 мл/хв).
• Анурія.
• Тяжка печінкова недостатність.
• Одночасне застосування Статорем-Н з препаратами, що містять аліскірен, протипоказане пацієнтам з цукровим діабетом або нирковою недостатністю (швидкість клубочкової фільтрації <60 мл/хв/1,73 м2).

Есенціальна гіпертензія

Звичайна доза становить 1 таблетку 1 раз на добу. Препарат Статорем^®-Н слід приймати приблизно в однаковий час кожного дня. Якщо очікуваний терапевтичний ефект не може бути досягнутий протягом 2–4 тижнів, доза може бути збільшена до 2 таблеток 1 раз на добу.

Порушення функції нирок

Тіазиди не слід застосовувати пацієнтам із порушенням функції нирок, вони є неефективними при помірній або тяжкій нирковій недостатності (кліренс креатиніну ≤ 30 мл/хв).

Статорем^®-Н не застосовувати для початкового лікування пацієнтів із нирковою недостатністю.

У пацієнтів із кліренсом креатиніну > 30 і < 80 мл/хв Статорем^®-Н можна застосовувати після підбору доз окремих компонентів. Рекомендована початкова доза для монотерапії лізиноприлом у таких пацієнтів становить 5–10 мг.

Попередня терапія діуретиками

Після застосування першої дози препарату Статорем^®-Н може спостерігатися симптоматична артеріальна гіпотензія. В основному це стосується дегідратованих пацієнтів (наприклад, у результаті лікування діуретиками). Терапія діуретиками повинна бути припинена за 2–3 дні до початку застосування Статорем^®-Н. Якщо це неможливо зробити, лікування слід розпочинати з призначення тільки лізиноприлу в дозі 5 мг.

Пацієнти літнього віку

Не потребують корекції дози.

При застосуванні лізиноприлу/гідрохлортіазиду не було виявлено жодних змін в ефективності або переносимості препарату, пов’язаних з віком.

Лізиноприл у добовій дозі 20–80 мг був однаково ефективним у пацієнтів літнього віку (віком від 65 років) та дорослих пацієнтів молодшого віку. Монотерапія лізиноприлом мала таку ж ефективність щодо зниження діастолічного артеріального тиску, як і монотерапія гідрохлортіазидом або атенололом. Вік не впливав на переносимість лізиноприлу.

Нижче вказані побічні реакції за системами органів та частотою, про які повідомляли під час лікування лізиноприлом та/або гідрохлортіазидом: дуже часто (≥1/10), часто (≥1/100, <1/10), нечасто (≥1/1000, <1/100), рідко (≥1/10000, <1/1000), дуже рідко (<1/10000, включаючи окремі випадки), невідомо (частоту не можна оцінити на підставі наявних даних).

Найчастіше при застосуванні лізиноприлу та/або гідрохлортіазиду спостерігалися наступні побічні реакції: кашель, запаморочення, артеріальна гіпотензія та головний біль.

Лізиноприл.

З боку крові та лімфатичної системи: рідко - зниження вмісту гемоглобіну, зниження гематокриту; дуже рідко - пригнічення функції кісткового мозку, анемія, тромбоцитопенія, лейкопенія, нейтропенія, агранулоцитоз, гемолітична анемія, лімфаденопатія, аутоімунні захворювання.

З боку імунної системи: невідомо - анафілактичні/анафілактоїдні реакції.

З боку ендокринної системи: рідко - синдром неадекватної секреції антидіуретичного гормону (SIADH).

З боку метаболізму та харчування: дуже рідко - гіпоглікемія.

З боку нервової системи: часто - запаморочення, головний біль, синкопе; нечасто - парестезія, вертиго, порушення смаку, порушення сну; рідко - порушення нюху.

Психічні порушення: нечасто - зміни настрою, депресія; рідко - сплутаність свідомості; невідомо - галюцинації,

З боку серцево-судинної системи: часто - артеріальна гіпотензія (у тому числі ортостатична); нечасто - інфаркт міокарда або інсульт унаслідок значної гіпотензії у пацієнтів із високим ризиком, пальпітація, тахікардія, синдром Рейно; невідомо - припливи.

З боку респіраторної системи: часто - кашель; нечасто – риніт; дуже рідко - бронхоспазм, синусит, алергічний альвеоліт/еозинофільна пневмонія.

З боку шлунково-кишкового тракту: часто - діарея, блювання; нечасто – нудота, біль у животі, диспепсія; рідко- сухість у роті; дуже рідко - панкреатит, інтестинальний ангіоневротичний набряк.

Гепатобіліарні порушення: нечасто - підвищення активності печінкових ферментів та білірубіну сироватки крові; дуже рідко - гепатит (гепатоцелюлярний або холестатичний), жовтяниця, печінкова недостатність*.

З боку шкіри та підшкірної клітковини: нечасто - висипання, свербіж; рідко - гіперчутливість/ангіоневротичний набряк (обличчя, кінцівки, губи, язик, голосова щілина та/або гортань), кропив’янка, алопеція, псоріаз; дуже рідко- посилене потовиділення, тяжкі шкірні порушення (пемфігус, токсичний епідермальний некроліз, синдрому Стівенса–Джонсона, мультиформна еритема, шкірна псевдолімфома**).

З боку сечостатевої системи: часто - порушення функції нирок; рідко - уремія, гостра ниркова недостатність; дуже рідко - олігурія/анурія.

З боку репродуктивної системи та молочних залоз: нечасто – імпотенція; рідко - гінекомастія.

Загальні розлади: нечасто - підвищена втомлюваність, астенія.

Лабораторні дослідження: нечасто - підвищення рівнів сечовини крові, підвищення концентрації креатиніну сироватки крові, гіперкаліємія; рідко - гіпонатріємія.

*Дуже рідко повідомляли про пацієнтів, у яких гепатит призводив до печінкової недостатності. Пацієнтам, у яких на тлі терапії розвинулися жовтяниця або значне збільшення активності печінкових ферментів, необхідно припинити прийом препарату і пройти належне медичне обстеження.

**Повідомляли про розвиток симптомокомплексу, який може включати один або більше з таких явищ: гарячка, васкуліт, міалгія, артралгія/артрит, позитивний антинуклеарний фактор (АНФ), підвищення швидкості осідання еритроцитів (ШОЕ), еозинофілія і лейкоцитоз, висипання, фотосенсибілізація або інші дерматологічні прояви.

Гідрохлортіазид.

Інфекції та інвазії: невідомо - сіалоденіт.

Доброякісні, злоякісні та неуточнені новоутворення, включаючи кісти та поліпи: невідомо - немеланомний рак шкіри (базальноклітинна карцинома і плоскоклітинний рак шкіри)*.

З боку крові та лімфатичної системи: невідомо - лейкопенія, нейтропенія/агранулоцитоз, тромбоцитопенія, апластична анемія, гемолітична анемія, пригнічення функцій кісткового мозку.

З боку метаболізму та харчування: невідомо - анорексія, гіперглікемія, глюкозурія, гіперурикемія, електролітний дисбаланс (у тому числі гіпонатріємія, гіпокаліємія, гіпохлоремічний алкалоз, гіпомагніємія), підвищення рівня холестерину і тригліцеридів, подагра.

Психічні порушення: невідомо - неспокій, депресія, порушення сну.

З боку нервової системи: невідомо - втрата апетиту, парестезія, запаморочення.

З боку органів зору: невідомо - ксантопсія, тимчасові порушення зору, гостра міопія, гостра закритокутова глаукома, хороїдальний випіт.

З боку органів слуху і рівноваги: невідомо - вертиго.

З боку серцево-судинної системи: невідомо - ортостатична артеріальна гіпотензія, некротизуючий ангіїт (васкуліт, шкірний васкуліт).

З боку респіраторної системи: невідомо - респіраторний дистрес-синдром, включаючи пневмоніт і набряк легенів.

З боку шлунково-кишкового тракту: невідомо - подразнення слизової оболонки шлунка, діарея, запор, панкреатит.

Гепатобіліарні порушення: невідомо - жовтяниця (внутрішньопечінкова холестатична жовтяниця).

З боку шкіри та підшкірної клітковини: невідомо - реакції фоточутливості, висипання, системний червоний вовчак, шкірні вовчакоподібні реакції, реактивація шкірних проявів системного червоного вовчака, кропив’янка, анафілактичні реакції, токсичний епідермальний некроліз.

З боку кістково-м’язової та сполучної тканини: невідомо - спазми м’язів, м’язова слабкість.

З боку сечостатевої системи: невідомо - порушення функції нирок, інтерстиціальний нефрит.

Загальні розлади: гарячка, слабкість.

*Наявні дані епідеміологічних досліджень свідчать про кумулятивний дозозалежний зв’язок між прийомом гідрохлортіазиду та виникненням немеланомного раку шкіри.

Симптоми

Дані передозування у людей обмежені.

Вірогідні симптоми передозування інгібіторами АПФ: артеріальна гіпотензія, циркуляторний шок, електролітні порушення, ниркова недостатність, гіпервентиляція, тахікардія, посилене серцебиття, брадикардія, запаморочення, стривоженість, кашель.

Додатково можуть спостерігатися симптоми передозування гідрохлортіазидом: підвищення діурезу, пригнічення свідомості (включно з комою), судоми, парез, аритмія, ниркова недостатність. У разі супутнього прийому препаратів наперстянки може розвинутись гіпокаліємія, що підвищує ризик аритмії.

Лікування

Для лікування передозування рекомендується внутрішньовенне застосування фізрозчину. У разі розвитку тяжкої гіпотензії пацієнта слід помістити в положення лежачи на спині. Можна розглянути можливість здійснення інфузії ангіотензину II (якщо це є) або внутрішньовенного введення катехоламіну. Якщо застосування препарату відбулося нещодавно, слід вжити заходів, спрямованих на видалення лізиноприлу з організму (блювання, промивання шлунка, абсорбенти та сульфат натрію). Лізиноприл може бути видалений із загального кровотоку шляхом гемодіалізу (див. розділ «Фармакологічні властивості»). Для лікування резистентної брадикардії показано встановлення кардіостимулятора. Слід проводити частий моніторинг основних показників життєдіяльності, електролітів та креатиніну сироватки крові.

Брадикардія або надмірні коливальні реакції можуть бути зменшені шляхом прийому атропіну.

Зберігати в оригінальній упаковці при температурі не вище 25 °С. Зберігати у недоступному для дітей місці.

Статорем-Н – це комбінований препарат з фіксованим дозуванням, що містить лізиноприл – інгібітор ангіотензинперетворюючого ферменту (АПФ), і гідрохлортіазид – тіазидний діуретик. Обидва компоненти мають тип дії і надають сумарний гіпотензивний ефект, що взаємодоповнюють один одного.